Одруження – одна з найвизначніших подій в житті людини. Воно символізує народження сім’ї та нового етапу в житті – життя подружнього. В народі нерідко говорять, що шлюби укладаються на небесах. І відбувається це в ту мить, коли серця людей поєднуються під час обряду вінчання. Багатьох людей нерідко цікавить, що символізує собою таїнство вінчання? Як жити в сім’ї згідно з Божими заповідями, як зберегти подружній союз? Про ці та інші надзвичайно цікаві питання ведемо мову у нашому інтерв’ю з відповідальним редактором офіційного сайту Камінь-Каширського благочиння, автором та ведучим радіопередачі “Камінь-Каширський Благовіст”, настоятелем храму святих Апостолів Петра і Павла священиком Сергієм Михалюком.

— У більшості людей рано чи пізно виникає потреба офіційно узаконити шлюб зі своєю другою половинкою. І часом дехто з них задається запитанням: чи потрібно вінчатися у храмі? На жаль, сьогодні багато людей так і не відважується скріпити узи шлюбу перед Господом.  Хоча всім очевидно, що для існування справжньої сім’ї це вкрай потрібно. Розкажіть, будь-ласка, нашим читачам більш детально, що ж являє собою обряд вінчання? Як за канонами церкви союз душ скріплюється на небі?

–За вченням Православної церкви Шлюб належить до одного із семи Таїнств. Апостол Павло повчає: «Залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї, і будуть двоє одна плоть. Тайна ця велика; я говорю відносно Христа і Церкви» ( Єфес. 5:31-31).

Таїнство – це священна дія, через яку тайним способом діє на людину благодать та спасаюча сила Божа.

Шлюб – це Таїнство, в якому, при вільному перед священиком і Церквою складенні обітниці нареченим і нареченою взаємної подружньої вірності, благословляється їх подружній зв’язок, як образ зв’язку Христа з Церквою, і спрошується для них благодать чистого однодумства, для благословенного народження і християнського виховання дітей.

Під час Вінчання людина одержує благодать, яка освячує шлюб і природне народження та виховання дітей.

Шлюб установлений Самим Богом ще в раю до гріхопадіння перших людей. Після сотворення Адама і Єви: « благословив їх Бог і сказав їм Бог: плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею.» (Бут.1:28).

Господь наш Ісус Христос освятив шлюб Своєю присутністю на весіллі в Кані Галілейській.

Христос також повчав: «Чи не читали ви, що Той, Хто створив, на початку чоловіка і жінку створив їх? (Бут.1:27). І сказав: тому залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї, і будуть обоє єдиною плоттю (Бут.2:24). Тож вони вже не двоє, а плоть єдина. Отже, що Бог поєднав, того людина хай не розлучає.» (Мф.19:4-6).

В наш час, на превеликий жаль, багато людей, які вважають себе православними християнами, дуже легковажно відносяться до церковного Вінчання, не усвідомлюючи значення цієї події для подальшого сімейного життя. З гіркотою мушу зауважити, що це сприймається скоріше як давній звичай чи якийсь урочистий обряд, подібний до інших весільних церемоній.

Особисто я намагаюся спочатку поспілкуватися з молодими людьми, які хочуть вінчатися в храмі, де звершую своє служіння, і хоча б трішки пояснити, що церковне Вінчання – це  ще й велика відповідальність перед Всевишнім за збереження того духовного єднання, яке дарує Господь подружжю не тільки для земного життя, а й для Вічності.

— Нерідко виникає так, що пристрасть кохання спалахує між людьми, які відвідують храми різних конфесій. І часто люди через відмінність у віруваннях змушені відмовлятися від кохання… Розкажіть, чи можна здійснювати обряд вінчання між православними християнами та, наприклад, католиками, мусульманами чи представниками інших церков?

–Відповідаючи на це запитання, дозвольте звернутися до важливого церковного документу, який має назву « Основи соціальної концепції Української Православної Церкви» , ухваленого Архієрейським Собором Української Православної Церкви ще на початку 2000-х років.

Згідно визначення цього документу: «Основи соціальної концепції Української Православної Церкви покликані бути керівництвом для Синодальних установ, єпархій, монастирів, парафій та інших канонічних церковних установ у їхніх взаємовідносинах з державною владою, різними світськими об’єднаннями та організаціями, позацерковними засобами масової інформації.»

Отже, 10 розділ, що називається « Питання особистої, сімейної та суспільної моралі », пунк 2:

«Спільність віри чоловіка та жінки, які є членами тіла Христового, — найважливіша умова справді християнського й церковного шлюбу. Тільки єдина у вірі сім’я може стати «домашньою Церквою» (Рим. 16:5; Флм. 1:2), в якій чоловік і жінка разом з дітьми зростають у духовному вдосконаленні й пізнанні Бога. Відсутність однодумності становить серйозну загрозу для цілісності подружнього союзу. Саме тому Церква вважає своїм обов’язком закликати віруючих брати шлюб «тільки в Господі» (1 Кор. 7:39), тобто з тими, хто поділяє їхні християнські переконання.

Однак Церква з повагою ставиться і до такого шлюбу, в якому лише одна сторона належить до православної віри, згідно зі словами святого апостола Павла: «Невіруючий чоловік освячується жінкою віруючою, і жінка невіруюча освячується чоловіком віруючим» (1 Кор. 7:14).

Згідно з древніми канонічними приписами, Церква й сьогодні не освячує вінчанням шлюби між православними й нехристиянами.

Виходячи з міркувань пастирської ікономії, Українська Православна Церква як у минулому, так і сьогодні вважає за можливе одруження православних християн з католиками, членами Древніх Східних Церков та протестантами, які сповідують віру в Триєдиного Бога, за умови благословення шлюбу в Православній Церкві й виховання дітей у православній вірі. Такої самої практики протягом останніх століть дотримуються в більшості Православних Церков.»

Спробую коротко пояснити вищенаведені витяги «Основ соціальної концепції УПЦ», навівши слова спочилого Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира( Сабодана):

«Наша Українська Православна Церква, виходячи з міркувань пастирського милосердя до людських немочей, щодо церковного благословення на шлюб з католиками, членами Давніх Східних Церков ( як то Вірменської Апостольської Церкви) та традиційними протестантами, які сповідують віру в Триєдиного Бога та визнають дійсність Таїнств Православної Церкви, вважає такі шлюби можливими з благословення керуючого архієрея за умови вінчання в Православній Церкві та виховання дітей у Православній вірі.» (Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан) «Благословіть запитати» Відповіді на запитання вірних Української Православної Церкви» Київ 2005. ст. 109).

— Як бути людям, які не вінчані, але живуть у шлюбі? Чому їм не можна підходити до причастя та чи не пізно їм виправити свій гріх?

–Поки людина жива, перебуває в свідомості – ніколи не пізно покаятися в своїх гріхах і виправити свої помилки.

Коли ми підходимо до Святого Причастя Чесних Тіла і Крові Господа і Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа, повинні надіятися на невимовну Божу милість. Священик, тримаючи в руках Чашу зі Святими Дарами проголошує перед причащанням молитву: «Вірую, Господи і сповідую, що ти є воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов у світ спасти ГРІШНИКІВ, з яких Я ПЕРШИЙ…»

Почуття сердечного смирення та упокорення себе перед величчю Христової любові є запорукою того, що Милосердний Христос не відкине від Себе.

Бувають випадки, коли хтось із подружжя, яке живе в шлюбі довгий час, категорично не бажає церковного вінчання. В такому випадку, на мою думку, не потрібно силою до цього примушувати, адже згідно слів апостола Павла: ««Невіруючий чоловік освячується жінкою віруючою, і жінка невіруюча освячується чоловіком віруючим» (1 Кор. 7:14).

Тому, якщо священик до Святого Причастя не допускає людину, яка має бажання повінчатись, але не може цього здійснити цього через незалежні від неї обставини – то це повністю лягає на його пастирську совість, і він даватиме відповідь за те, чим керувався в даному випадку, перед Самим Христом.

Щодо другої частини запитання, дозвольте знову звернутися до слів блаженноспочилого Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира (Сабодана):

«Наполягаючи на необхідності церковного вінчання, Церква з повагою ставиться до цивільного шлюбу (не плутати з теперішнім поняттям так званого «цивільного шлюбу»). Але вважає його з духовної точки зору недовершеним. Церковний шлюб – це таїнство любові та єдності у Господі. Тому брати благословення на спільне життя не пізно ніколи». (Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан) «Благословіть запитати» Відповіді на запитання вірних Української Православної Церкви» Київ 2005. ст. 109).

–Часто буває й так, з певних причин чоловік з дружиною більше не може бути разом. Деякі сім’ї іноді виявляють бажання розірвати свій союз, заради того, щоб мати можливість вдруге пройти обряд вінчання. Скажіть чи можливо це і в яких випадках священик має право розвінчати подружжя?

— Проблема розлучень в наш час стає справжньою трагедією суспільства. Ми можемо спостерігати, як дуже великий відсоток сімейних пар розпадається, особливо серед молоді. Розлучення засуджується Церквою як гріх, адже воно є причиною тяжких страждань, принаймі одної зі сторін, а особливо ні в чому не винних дітей, які стають напівсиротами при живих батьках.

Відповідаючи по суті даного запитання, знову дозволю собі звернутися до слів блаженноспочилого Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира (Сабодана):

 «Церква вважає шлюб нерозривним таїнством любові між чоловіком і жінкою. Те, «що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає» (Мф. 19:6), — говорить Святе Письмо.

Але трапляється, що шлюби розпадаються. І тоді Церква змушена констатувати факт відсутності шлюбу як таїнства любові.

Церква вважає можливим розірвати церковний шлюб тільки за певних умов. По-перше, це, згідно зі Святим Письмом, подружня зрада одного з подружжя. В такому випадку тільки сторона, що вважається потерпілою, може вимагати розірвання шлюбних зв’язків. Інші причини є індивідуальними і потребують ретельного вивчення.

Право вирішувати це питання надано єпископам Церкви, тому звертатися треба до місцевих єпархіальних управлінь в тій області, де звершувалося Таїнство шлюбу.

Але ще раз хочу нагадати, що Церква не тільки закликає тих, хто бере церковний шлюб, до довічної вірності один одному, але й прирівнює союз чоловіка і жінки до союзу Христа і Церкви у вічній любові і служінні один одному». (Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан) «Благословіть запитати» Відповіді на запитання вірних Української Православної Церкви» Київ 2005. ст. 110).

— Можливо у Вас, як у священика, є декілька порад для наших читачів, як зберегти міцну сім’ю, до старості літ жити в мирі та злагоді, в повазі один до одного. Що для цього потрібно знати всім нам?

— Щодо сімейного життя, як на мене, дуже вдалими є слова класика: «Всі щасливі сім’ї щасливі однаково, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму.»

Особисто я живу в шлюбі не так і багато – більше 11-ти років, але навіть за цей короткий, час на власному досвіді зрозумів, що без взаємної любові між чоловіком і дружиною не можливо побудувати справжню сім’ю.

Апостол Павло цю справжню любов описує так: «Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не роздратовується, не мислить зла, не радіє неправді, а радіє істині; усе покриває, всьому вірить, всього надіється, все переносить. Любов ніколи не перестає.» (1Кор.13:4-8).

Якщо чоловік і дружина протягом всього свого спільного земного життя будуть хоча б намагатися любити один одного так, як про це говорить святий Апостол – сім’я буде міцною і щасливою. Але це титанічна праця. І в першу чергу над самим собою. Існує такий прекрасний древній вислів: «Бог не може зробити людину щасливою без самої людини!»

Якщо ж розуміємо, що нам не вдається так любити, як було сказано вище – все одно потрібно цього прагнути, просячи в Милосердного Господа допомоги і науки в найбільшому мистецтві сімейного життя – любити того, хто поруч, як самого себе!

Бесіду вів Сергій Шиліпук

“Полісся” 17 грудня 2016