Маленька точка, яку на деяких географічних картах годі й відшукати. Далеке поліське село, в якому навіть школа перестала функціонувати. Тут, здається, плинність життя завмирає: забуваються проблеми, зникає буденна суєта, негаразди відходять, а шепіт вітру просить спинитися й замислитися над сутністю буття. Воістину атмосферне місце, де душі стає спокійно та затишно. І не дивно, адже оберегом цього є Бучинська ікона Божої Матері, до якої прикластися приїздять тисячі й тисячі православних паломників з усієї України та Білорусі.
Достеменна дата явлення ікони Богоматері невідома, проте припускають, що сталося це у XVIII столітті. Також історія не зберегла даних про число чи рік, однак наші пращури (очевидці події) запевняли, що відбулося явлення ікони на десяту п’ятницю після свята Воскресіння Христового.
Побутує твердження, що первісно образ з’явився в селі Морочне (Рівненська область), але жителі населеного пункту, побачивши сяйво, зневажливо поставилися до нього. І це світло від Божої Матері з її чудотворним образом попрямувало далі. Місцеві запевняють, що то ангели понесли ікону.
І от вже згаданого дня десятої п’ятниці від Великодня жителі села Бучин посеред заплави річки Стохід уздріли неймовірне диво – сяйво, яке випромінювала явлена ікона Богоматері. Оскільки місце образ обрав незвичне, то набожні бучинці натяк зрозуміли й відразу захотіли побудувати на цьому місці церкву. Проте, як згадують старожили, поміщик не захотів віддавати під будівництво цю землю, бо то були хороші угіддя низинного сінокосу. Він вирішив, що доцільніше зводити храм не в болотистій місцині, а в селі на горбочку. Так, зрештою, і сталося – перший храм було зведено на високому гарному місці в урочищі Дринище. Певна річ, що туди перенесли ікону.
Проте стався дивний випадок – однієї неділі, прийшовши до церкви, люди не увиділи там Матінки Божої. Знайшли святиню знову ж таки посеред болота – на дубовому пеньку саме на місці явлення. Бучинці подумали, що то чийсь невдалий жарт, тому повернули ікону в храм Господній. Проте наступної неділі історія знову повторилася. Такий знак Божий остаточно переконав тамтешніх жителів, які розібрали церкву й перенесли її на місце, де побачили дивовижне сяйво.
Ще одним дивовижним фактом є те, що коли розливається Стохід, то пройти до храму можна лише дерев’яними кладками. Але варто тільки увійти на подвір’я, як ноги відчувають повністю суху землю. То чи це не дива? Після такого взагалі не має виникати сумнівів, що Богородиця сама обрала те місце, тому його й оберігає.
До слова, перший храм збудовано на честь святої великомучениці Параскеви. Але під час Першої світової війни церкву було знищено – солдати її оскверняли, заїжджаючи всередину кіньми, а згодом частково розібрали і взагалі спалили.
Загалом під час Першої світової війни австрійці дуже агресивно поводилися щодо релігійного питання. Дерев’яні хрести на цвинтарі військові порізали на дрова для опалення вокзалу. Так-так, у це годі повірити, однак тоді до села вела вузькоколійна залізниця. Тому, відчуваючи загрозу, впродовж чотирьох років люди переховували святиню у себе. Лише 1923 року церкву місцеві жителі відбудували, та вже на честь святителя Миколая. Відтак досі в Бучині святкують два престольні празники.
Оскільки кінець травня приблизно співпадає із часом знайдення ікони, тому на храмове свято Миколая (22 травня) люди йдуть хресною ходою. Вона була започаткована давно – ще за Польщі, до війни. Перша фотографічна згадка пішої ходи, яка зберігається в церкві, датована 1937 роком.
Нині хресний хід проводять із Любешова до Бучина (близько 14 км). Проте є свідчення, що раніше паломники йшли і з білоруського Пінська, і з Пнівна Камінь-Каширського району, і з Рівненщини. Тому люди оповідають, що перед святом Миколая в околицях Любешова важко було знайти вільну кімнату для ночівлі – така велика кількість вірян хотіла заночувати, щоб уранці вирушити до ікони.
Сила зцілення бучинської святині набула такого розголосу, що у 1930-х роках існував проект облаштування в селі скиту одного з жіночих монастирів. Однак тогочасна польська влада вкрай негативно сприйняла таку ініціативу через зрозумілі причини – вона передовсім була зацікавлена в поширенні католицької віри, але аж ніяк не православної.
Під час Другої світової війни бучинці, навчені минулими бойовими діями, усвідомлювали – від ворога святиню потрібно рятувати. Тому місцевий житель Кирило з товаришем загорнули ікону та сховали глибоко під коренищем вивернутого дерева аж за річкою Старий Стохід посеред заростів. Чужинець туди боявся іти, а ті вояки, які все ж насмілювалися відправитися на її пошук, безслідно зникали. Тож усі чотири роки Божа Матір була захищена водою, рослинністю та синьою глиною, аж поки зі села не пішли загарбники.
Бували й інші посягання на святиню. Скажімо, у 2006 році стався прикрий випадок – ікону викрали з храму. Ще до того велися розмови про реставрацію образа, адже він пережив дві війни та переїзди, що це не могло не позначитися на стані зображення. Але один із жителів чи то із ревнощів, чи то із сердощів вигукнув: «Якщо ікона така чудотворна, то нехай сама себе зцілить». І от у першу неділю Великого посту 2006-го її було викрадено. Народній печалі не було меж, адже стільки років відбувався хресний хід та молитви. Усі віряни не на жарт перелякалися, що вже не побачать свою ікону. Настоятель храму приїхав і виявив, що ікони нема, але хрестик з корони залишився. Тому було вирішено наступний травневий хресний хід не скасовувати, а вже десь пізніше спробувати зробити копію ікони.
Проте минав Великий піст, під час якого кожного Богослужіння люди молилися про повернення ікони Богородиці. Тим паче, що старші жінки були твердо переконані – святиня неодмінно знайдеться, адже неодноразово в історії на неї посягали, проте вона завжди верталася на своє місце. І в останній тиждень посту перед Вербницею ікона знайшлася на прикордонні з Білоруссю в Дольську. Був чийсь телефонний дзвінок на чергову дільницю МВС, який повідомив: «Приїдьте, заберіть ікону». Проте, що спонукало викрадачів залишити на кордоні викрадене чи що їх зупинило – до цього часу таємниця. Так ікона повернулася до віруючого люду, а про реставрацію заговорили з новою силою.
Представники духовенства порадилися з тогочасним керуючим Волинською єпархією УПЦ Митрополитом Луцьким і Волинським Ніфонтом і таки дійшли думки, що то був знак – Бучинську ікону Божої Матері треба відреставрувати. Її було перевезено до Музею волинської ікони, де майстри вправно зробили свою справу. Тож нині ми можемо споглядати образ в оновленому вигляді. Опісля був зроблений і кіот.
Але це аж ніяк не єдина спроба сплюндрувати Миколаївський храм та Бучинську ікону Божої Матері. Зі спогадів нинішніх жителів села, в 1961-му совітські пропагандисти дерев’яну церкву закрили і перетворили її на господарське приміщення: мололи сінаж та ремонтували трактори. Усе ж церковне майно та ікони скомандували повантажити на машину та перевезти в село Деревок Любешівського району. Коли один із партійних антихристів побачив срібну ризу (зі спогадів старожилів, вона із XIX століття), захотів вилучити дорогоцінний метал. Задумав він відколоти срібло, але наніс один удар і вмить упав у конвульсіях. Так його й винесли.
У Деревку ікона зберігалася до 1990 року. Таким чином, аж тридцять років ті, що таки хотіли помолитися Богородиці, змушені були долати 25 кілометрів в один бік та стільки ж назад. Не було в цей часовий проміжок і хресних ходів на Миколая. Та попри намагання осквернити та вчинити наругу, чудотворний образ чимало православних зцілив та врятував від недуг.
Перед Бучинською іконою Божої Матері було здійснено багато чудес як у давні часи, так і в часи сьогодення. Хто сюди приходить – отримує по своїх просьбах. Багато чого не розповідається через скромність людей, але щорічне велелюддя паломників свідчить про те, що Матір Божа нас чує і що саме Вона є покровителькою поліського краю.
Один із найяскравіших таких випадків пригадують очевидці й донині. На ім’я о. Степана Мельника, який на той час був настоятелем Бучинської церкви, надійшов лист, де повідомляється випадок, що стався ще 1929 року. Автори листа – сестри Ольга та Євгенія Гембицькі, уродженки сусіднього з Бучином села Ніговищі (нині сестри проживають у Пінську). Ось що вони пишуть: «Отче Степане, просимо пробачення в Цариці Небесної і у вас за те, що довго мовчали про милість Богоматері до брата нашого Василя. Народився він 1925 року. У сім’ї був п’ятим. У 1926-му, якось після Пасхи, пройшов до нас родич та просив разом сходити у ліс, щоб надерти дранки для плетіння коробок на ягоди та так підзаробити трохи грошей на харчі. Мама взяла із собою малого Василя до лісу, йому вже виповнився рік і він почав ходити. В лісі дитина почала голосно плакати і нічим її не можна було заспокоїти. Після цього випадку минуло три роки, але хлопчик більше на ноги не ставав. Одного разу безутішній матері після молитви у сні з’явився старенький дідусь і втішливо мовив: «Не плач, а візьми воску, зліпи із нього ніжку і велику свічку та занеси у Бучин до ікони Божої Матері». Прокинулась мати, зраділа і зробила, як велів дивний старець. Набожний чоловік на ім’я Оксентій (жив такий у селі) зсукав свічку. У церкві замовили молебень, слізно молили Божу Матір про допомогу. Поки вернулись додому (а до села вісім кілометрів), Василько наш уже ходив по хаті. Слава Тобі, Царице Небесна, за Твої великі милості! Нині наш брат проживає у місті Жовті Води Дніпропетровської області і все життя пропрацював ковалем. Земний уклін бучинському храму і вам, отче Степане. Нехай Боже благословення буде на всі Ваші справи».
Відтоді гості з Білорусі жодного року не пропустили хресного ходу. Навіть зараз, попри поважний вік, жінки все одно є паломниками на 22 травня, а в подарунок власноруч виткали рушника.
Зовсім свіжим є випадок подружжя з Бірок Любешівського району, яке аж сімнадцять років не могло мати діток. Що вже тільки бідолашні не перепробували – і способи народних цілителів, і сучасну методику репродуктивної медицини. Останні гроші з хати виносили, аби спробувати щоразу нове лікування від безпліддя. Проте тільки молитва біля Бучинської ікони допомогла. І тепер із маленькою донечкою вони також приїздять вшанувати Божу Матір.
Подібна ситуація сталася із жінкою з Нововолинська, яка сім літ не могла завагітніти. Однак, давши обітницю Богородиці, через певний час народила.
Також бучинці добре пам’ятають чоловіка, який замолоду вельми хворів та постійно жалівся на головний біль. Та такий, що спасу від нього не було. Однак молодик почав молитися та просити здоров’я, і все минуло. Тож тепер він обіймає високу посаду, однак про ікону не забуває.
Також є відгук жінки, свекруху якої ікона зцілила від глухоти: «Навіть не сама ікона, а її маленьке фото. Свекруха прийшла з вечірні та дуже журилася, що не може чути в церкві службу Божу. Плакала до ікони, просила Божу Матір надати їй можливість чути. І коли на наступний день пішла до храму, сама здивувалась, що чує, як звершується Літургія. І це диво сталося з нею на 86 році життя».
Вражає історія ще однієї білоруски, яка прийшла до ікони як уже до останньої надії, адже вдома помирала її дитина. Матір просто просила Богородицю змилостивитися над чадом і полегшити болі. Коли жінка повернулася додому, радості не було меж: на превеликий подив лікарів дитина пішла на поправку, а згодом одужала.
Загалом же не злічити зцілених, адже щороку на поклін ідуть тисячі людей, і в кожного своя біда. Бучинці розповідають, що на хресний хід 22 травня бувало приїжджало близько трьох тисяч паломників.
Андрій Собуцький, член національної спілки журналістів України,
Прот. Анатолій Шкара, благочинний Любешівського округу УПЦ.