Якось до одного мого доброго знайомого підійшов жебрак і слізно став просити грошей, ніби то на їжу. Пояснював, що ось уже кілька днів нічого не їв, тож просто вмирає від голоду. Розчулений виглядом прохача той вирішив допомогти бідоласі, швидко пішов у найближчий магазин і купив хліба, ковбаси, пачку масла та трохи солодощів. Коли ж згодом знайомий простягнув пакунок жебраку, то в очах останнього виднілося лише розчарування. Він явно очікував не на такий подарунок…
На превеликий жаль сьогодні подібними історіями вже нікого не здивуєш. Останнім часом на вулицях українських міст і сіл побільшало людей, які під виглядом знедолених, неповносправних, чи тяжкохворих випрошують у перехожих копійку, котру потім витрачають на алкоголь, цигарки чи інші непотрібні речі, або ж віддають своїм господарям. Така собі жебрацька мафія, що заробляє на нашій з вами вродженій співчутливості. Правда розпізнати “ряджених” вдається не завжди. Тому щоразу помічаючи прохача ми мимоволі тягнемося до гаманця за кількома гривнями. Одні роблять це щиро. Інші, – щоб вони просто відчепилися. Є ще й треті, котрі категорично відмовляються подавати будь-кому, мотивуючи це боязню даремно витратити свої кровно зароблені на всяких аферистів. Та що коли чергова бідова старенька, або ветеран на інвалідному справді потребують допомоги? Про непросте питання творення простого милосердя говоримо з настоятелем Свято-Петро-Павлівського храму села Підцир’я, протоієреєм Сергієм Михалюком.
– Так все ж, отче Сергію, давати чи ні милостиню кожному зустрічному прохачу? У наш час багато людей відповідають на це запитання категорично: “Ні, адже ті однаково витратять гроші не на ліки, чи харчі, а на випивку, тощо”. Кілька років тому, повертаючись із навчання додому, особисто став свідком ситуації, коли жіночка, під виглядом жебрачи, випрошувала у пасажирів рейсового автобуса копійку. Майже всі, звісно, простягали їй хто гривню, хто більше. Та коли черга дійшла до одиного старшого чоловіка, який певно добре знав цю “пані”, той дорікнув: “І вам не соромно?! Ви ж маєте пенсію”. На що вона з лукавою посмішкою відповіла: “Вони ж дають”… Як мовиться, німа пауза. Вийшовши із нашого автобусу, жіночка, ніби нічого й не трапилось, “навідалась” ще до одного, а потім до іншого, і так далі. Після такого помічаючи деінде прохача, вже сумніваюся чи допомогти йому. Бо невідомо хто перед тобою: дійсно знедолений, або шахрай.
– Чудову відповідь на ваше запитання дає пам’ятка ранньохристиянської писемності – “Дідахе”. Там говориться, зокрема, що всякому, хто просить – давайте, але водночас звучить застереження: “Хай твоя милостиня запотіє в руках твоїх, перш ніж ти дізнаєшся, кому її даєш”. Ці слова навчають відповідально та з розсудливістю подавати милостиню тим, хто її дійсно потребує, а не тим, хто, вибачте, паразитує на милосерді та співчутті. Таким людям наша милостиня навіть може зашкодити, ставши сприянням для різних гріхів та вад, таких як пияцтво, наркоманія, тощо.
Тому кожен ладен сам вирішувати, кого підтримати матеріально, а за кого – помолитися, щоби Господь направив на істинний життєвий шлях. Але потрібно й пам’яти, що за свої рішення ми несемо відповідальність, тому не завадить просити в Господа розсудливості у цій надважливій справі для нашого спасіння – милосердного ставлення до людей, щоби не обділити своєю увагою ту протягнуту за милостинею руку, через котру нашу пожертву прийме Сам Христос.
– Якщо ми знаємо, що людина спраді потребує підтримки, як подавати милостиню так, щоб вона пішла їй на користь, а не на шкоду?
– Якщо людина дійсно потребує нашої підтримки, то поруч із матеріальною допомогою потрібно подбати й про духовну. Інколи наше щире слово співчуття, уважна розмова і справжня молитва за тих, хто опинився в тяжких життєвих обставинах вартуватиме більше чим гроші. Так, вигляд прохача може відлякувати, вселяти у твоє серце недовіру. Але слід не боятися проявляти уважність до чужої біди, адже хто знає, що нас чекає наступної миті. Сумніваєтесь, що подані кілька гривень жебрак витратить на випивку, тоді допоможіть продуктами чи ліками одинокій старенькій, якій мізерної пенсії часом не вистачає й на буханець хліба, попіклуйтеся про сироту,чи, скажімо, просто відвідайте мешканців дому престарілих і побалакайте з цими людьми, дізнайтеся про їх турботи. Можливо зроблене нами добро виявиться невеликим. Та не будьмо пасивними.
Головне, вчиняючи справу милосердя, остерігаймося, щоб хтось довідався про це. Адже як вчить нас Святе Письмо: “Хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно” ( Мф.6:3-4).
Не добре також і пишатися, навіть перед самим собою тим, що комусь допоміг. Є дуже влучна в даному випадку народна мудрість: “Зробив комусь добро – забудь, але завжди пам’ятай добро інших”.
– Отче, а чи існує якась мірка милосердя для християнина? Кажуть, що якщо твоє подаяння більше – отож і більша винагорода від Бога?
– Тут варто пригадати одну Євангельську історію яку оповідають св. євангелісти Марк та Лука. Одного разу Христос побачив як різні люди подавали свої пожертви. Чимало заможних людей клали багато. Прийшла одна бідна вдова і віддала дві лепти. Покликавши учнів Своїх, Ісус сказав: “Істинно говорю вам, що ця бідна вдова більше за всіх поклала; бо всі ті від надлишку свого клали в дар Богові, а вона від нестатку свого поклала весь прожиток свій, що мала” (Лк.21:3-4).
Як розуміти слова Христа, чому її подаяння Він ставить вище, ніж решти жертводавців? Невже вони не робили добрих справ? Робили. Але їхні благодіяння були від надлишку майна. Оця ж вдова довірилась Богу настільки, що забула про власні турботи, що буде їсти сьогодні чи завтра, і чи буде взагалі, адже тепер у неї нічого немає, але вона вірила, що Сам Бог потурбується про неї. І ось в цьому головне, що всупереч своїй схильній до гріха людській природі ми повинні прагнути здійснювати добрі справи. А чи є мірка нашому милосердю? Є і лише одна. Якщо милосердя щире: без гордині чи прагнення до слави, то воно винагороджуються Богом. Коли ж не робимо нічого, то будемо засуджені Всевишнім за наше черстве серце. “Отож, будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк.6:36).
– За сучасними навколорелігійними народними повір’ями на вулиці подавати взагалі не можна, бо обміняєтесь долями з жебаком. Найкраще роздавати милостиню біля храму, особливо у свій день ангела, адже так “віруючий” може заробити собі трохи бонусів на небесах. Що з цього правда? І як православне вчення пояснює принципи подаяння, та де і коли воно здійснюється?
– Робити добрі справи милосердя християнин має намагатися скрізь і всюди та в будь який час. Більше того, віруюча людина, коли отримує нагоду допомогти комусь, хто цього потребує, повинна не забути подякувати Богу за можливість прояву своєї віри, адже як говориться у Євангелії: “Віра, якщо немає діл, сама по собі мертва” (Як.2:17). Тому не потрібно шукати якихось особливих днів у році чи місць, щоби проявити своє милосердя, навпаки, християнин має поспішати робити добро всім, хто його оточує, не ділячи людей за жодними критеріями, а ставитися до всіх милостиво.
– Підсумовуючи, хотілося б дізнатися у вас, отче, відповідь на ще одне запитання. Часто у великих містах жебраків можна зустріти біля релігійних споруд, соборів, тощо. Чи дозволено просити милостиню у таких місцях?
– Ми не можемо знати про всі ті причини, які спонукають людей просити милостиню, але думаю, що зневажати їх – це великий гріх, навіть і тих, хто свідомо обманює. Тому, якщо людина поводить себе спокійно, не заважає вірянам молитися, не є порушником громадського порядку – то чому її потрібно гнати від Дому Божого? Хто бажає – допоможе матеріально, інший же – помолиться та поспівчуває жебраку, адже й Сам Христос закликає: “Прийдіть до Мене, всі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф.11:28).
Спілкувався Олександр Приймак
“Полісся” 24 червня 2017